Лавріненко Микола Федорович

Письменник з Верньодніпровська

Лавріненко Микола

письменник
Будьмо знайомі

Закінчувався останній місяць осені й передостанній місяць року, тобто ні осінь, ні зима, не дуже холодно й зовсім не тепло. Отож в цей час, а саме 26 листопада 1936 року, я й народився.
Як і всі діти, після визволення міста від фашистів, 22 жовтня 1943 року, я ганяв у футбол, підіймав саморобну штангу, боровся з одноліткамі, плавав, катався на лижах, ковзанах, санках, грав у хокей. А у старших класах почав серйозно займатись спортом, бо готувався вступати до військово-морського училища.
Але після закінчення школи мене призвали на службу до армії. А потім я служів три з половиною роки в Румунії та "Союзі".
Після демобілізації - праця, практика на Північному Кавказі біля Нальчика, навчання на вечірньому відділенні Дніпродзержинського Індустріального технікуму і праця на різних посадах та підприємствах.
Вийшовши на пенсію, я захопився письменництвом. Написав більше десятка казок для молодшого та середнього віку, пригодницький роман, кілька повістей та нарисів про видатних, і не дуже, людей нашої держави та регіону. Друкувався в газетах.

за 5 років написав та видав 3 книжки

всі книжки Лавріненко М.Ф. ви зможете почитати у центральній бібліотеці м.Верхньодніпровськ. Або можете купити для себе та друзів на цій сторінці
Замовлення книги:
"Верхньодніпровськ - моя колисанка"
Ціна: 180 грн.
Замовлення книги:
"Острів виживання"
Ціна: 210 грн.
Замовлення книги:
"Пам`ять кордонів не визнає"
Ціна: 290 грн.
Замовлення трьох книг Лавріненко М.Ф.

Ціна: 590 грн.

Верхньодніпровськ - моя колисанка

ЛАВРІНЕНКО МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ
Верхньодніпровськ - моя колисанка
Цитати з книги
Зміст
Верхньодніпровськ - моя колисанка
ISBN 978-966-383-521-1
В цій книзі розповідається про місто Верхньодніпровськ, Дніпропетровської області, яке стоїть на березі Дніпра-Славути й річки Самоткані, яка протікає майже через центр міста, мешканців цього прекрасного міста, а надто про дитинство, обпалене війною, юність та отроцтво головного фігуранта Лавріненка Миколу, його друзів і знайомих, про навчання в середній школі № 1 та вчителів цієї школи. Про тяжкі воєнні, післявоєнні голодні і холодні часи з їхніми негараздами, вадами, недоліками й хибними діями керівництва. Про терплячість українського народу, його патріотизм і його надійність у відбудові держави після воєнної розрухи
"Німці були веселі, гладкі, добре зодягнені в сіро-зелені мундири й «упаковані» зброєю, може від того, що були з усіх боків обвішані."

"Яке ж було моє розчарування, коли в коробці замість цукерок виявилось п'ять обойм по п'ять патронів у кожній."

"В німецькому гарнізоні, що був розташований в нашому місті, були солдати різних національностей. Іспанців, в основному смаглявих, розрізняли по головних уборах, У них були пілотки з китичками на шнурочках спереду. Вони були вредні та злі. Румунських солдатів наші люди називали спекулянтами. Вони все чимось торгували: одне купували, інше продавали. Обмундирування у них було якесь жовто-зеленого кольору. Їздили вони і верхи, і на двоколісних (двоколки з великими колесами) возах не на конях, а на мулах схожих на коней. Італійці, теж в основному смагляві, майже завжди були веселі й балакучі. Вони й самі ловили на городах та річці Самоткані жаб і купували."

"Одного разу, коли літак почав вирулювати в бік вулиці, Володя Авраменко, по вуличному Пронченко, що був років на п'ять-шість старший від нас, вчепився за хвіст літака, щоб покататись."

"Коли до двору заходили німці, півень починав клювати та розгрібати землю, розпушувати на шиї пір'я, розставляти крила. Якщо німці підходили ближче, півень, підстрибуючи та намагаючись вдарити, нападав на них. Раніше німці сміялись, називали півня партизаном і відмахувались від
нього чобітьми з кованими підборами."

"Щоб не попасти в облаву, наша сім'я - мама та нас троє братів, ховались на горищі маленької хати тітки Насті Силки, у котрої було дві доньки - Марія й Поля.
Тітка Настя була меткою і хороброю жінкою. Вона не боялася спускатись (злазити по драбині), розпалювати в плиті вогонь з хмизу та напекти таких-сяких оладків. Одного разу тільки-но вона спекла оладки, вилізла по драбині на горище, а лаз був у сінях і не закривався лядою, ледве старші хлопці встигли витягти на горище драбину, як у хаті з'явилися двоє німців."

"Про мужність верхньодніпровців можна розповідати дуже багато, хоч би про молоду дівчину Віру Листопад, якій ще не виповнилось вісімнадцяти років, розвідницю-радистку, яку з групами розвідників закидали на парашутах в тил ворога, і яку в травні 1943 року разом з групою, яка діяла на Донеччині, видав зрадник."

"Я не пам'ятаю, як опинився на підлозі, вибіг на вулицю, а вона забита нашими військами, гарматами на кінній тязі та возами зі снарядами. Машин не було. Солдати були худі, аж чорні від безперервних жорстоких боїв, але веселі - бо не відступали, а гналися за тікаючим ворогом."

"Одного разу в лісосмузі біля цієї дороги майже напроти «Розритої могили» я натрапив на цілу купу грошей. Це були червоні з портретом Леніна тридцятки."

"Я відставив чавунного казана, що завжди стояв з водою над жаром, щоб вода була теплішою, висипав на ту гірку патрони і знову поставив казан. Патрони сохли-сохли поки нагрілися так, що почали стріляти. В хаті піднялась канонада."

"Вона наказала обшукати оселю. В порожній хаті шукати було легко. За простіночком стояла скриня, що якось уціліла після відступу німців. В кутку скрині лежала купка пшениці, в другому - склянок зо дві квасолі, яку мама берегла на насіння. У нас усе те забрали, ще й пригрозили відповідальністю за те, що, мовляв, приховали зерно..."

"Дома мама з кропиви, м'яти, гірчаку та інших трав варила зелений борщ, а коли в нього покласти ще й дикого часнику та щавлю і трохи солі, то це було справжнім делікатесом. З тих же трав готувалися й салати."

"Одного разу, як завжди, ми попливли чіплятись на баржі каравану, що йшов зверху за течією. До останньої баржі в каравані залишилось метрів 10-15, коли її понесло боком на нас."

Острів виживання - пригодницький роман

ЛАВРІНЕНКО МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ
Острів виживання
Цитати з книги
Зміст
Острів виживання
ISBN 978-966-383-677-5
Разом з героєм книги тринадцятирічним хлопчиком Максом ви опинитесь на безлюдному острові. Дізнаєтесь скільки часу він там провів і як виживав. Прочитаєте про дружбу Макса з парою дельфінів, які пригощали його рибою, і папугами, які постійно просили у хлопчика їжу. Про те, як йому вдалося вибратись з острова і повернутись додому. А ще про те, як склалося подальше життя Макса з його папугами і друзями-дельфінами.
"А течія усе швидше набирала руху і все далі й далі відносила юнака в океан. Вода стала набагато холоднішою, повітря – теж, бо вже добре пове- чоріло. Макс добряче змерз, і хоч почав інтенсивно працювати рука- ми й ногами, тепліше чомусь не ставало. Тіло почало холонути, ноги почало судомити, руки все важче і не так швидко виконували гребки. Макс усе частіше з головою занурювався у воду."

"Макс з потугами підвівся на ноги, озирнувся навкруги й гаразд не зрозумів де він знаходиться. Чи це якийсь острів, чи він дійсно в Раю?"

"Через деякий час вона повернулася з рибиною в роті. Макс зрозумів, що це гостинець для нього, але як же втримати рибину в руках на глибині?"

"Провідини дельфінів для Макса були святом, бо від самотності він почав дичавіти й розмовляти сам з собою."

"Юнак з острахом повісив на нижню щелепу дельфіна свою дорогоцінність, свою надію, подалі за зубами й міцно стулив йому пащу, ніби говорячи, щоб той якнайнадійніше зберігав передачу."

"Бена з кошиком риби опустили в шлюпці на воду. Він поплескав долонею по воді, подаючи умов-
ний сигнал, і дельфіни не забарилися з'явитись. Усі вільні від вахти матроси, перехилившись через леєри-канати, протягнені вздовж бортів, типу огорожі, для захисту людей від випадкового падіння у воду під час великої хитавиці, з цікавістю спостерігали, як майстерно тварини, особливо Дель, ловили в повітрі підкинуту Беном рибу."

"А в цей час корабель-рятувальник продовжував розрізати форштевнем неозору океанську гладінь, якщо можна так говорити про пологі океанські хвилі."

Пам'ять кордонів не визнає

ЛАВРІНЕНКО МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ
Пам'ять кордонів не визнає
Цитати з книги
Зміст
Пам'ять кордонів не визнає
ISBN 978-966-981-171-4
Моя книга ознайомить читача з історією України, починаючи зі Стародавнього Світу, епохи кочівників, князів та козаччини (отаманів, гетьманів), про напади сусідніх держав Європи та Турків-Оттоманців, Кримських татар та інших.
Дізнаєтесь як Україна потрапила під владу "вождя усіх народів" Сталіна під час примусової колективізації, голоду 1921-1922 років, подальшого штучного голодомору 1932-1933 років, передвоєнних років, переживете разом німецьку окупацію, ставлення радянської влади до людей після окупації аж до Великої Перемоги. Життя України до 1991 року.
Прочитаєте розповіді ще живих мешканців колишніх окупованих територій України, які погодилися розповісти про життя під німцем під час Великої Вітчизняної війни після звільнення тих територій Червоною Армією восени 1943 року.
"З досліджень тих вчених, ми дізнаємося, що перші сліди поселень людей на Україні сягають ще за 150 тисяч років."

"Україна, хоч і не була у свій час офіційно державою, але має таку багату доісторичну та й пізніших епох спадщину, якій можуть позаздрити багато інших, навіть розвиненіших держав. А усе через те, що на нашій землі з давніх-давен мільйони років тому "товклися" різні народності, які залишали після себе багато всіляких історичних пам'яток – свого роду цінностей.
В степах України залишилися кам'яні баби різних епох, багато курганів, або поховальних могил, насипаних в різні періоди їх перебування на наших, тобто українських землях."

"Така доля спіткала і двох величавих, одних з найбільших в Україні курганів - Близнюків, розташованих біля Дніпропетровська на землях, після їх заселення ще в 1800 роки, колишнього гласного Катеринославського земства в 1850-х і пізніших роках Коростовцева С. О. Кургани Близнюки: Вартовий і Галаганка були розташовані в однойменному селі Близнюки…"

"А, завдяки епохальному вибору Володимира, Київська Русь отримала вільний вхід до християнського Заходу. Те, що християнство прийшло до Києва не з Риму, а з Візантії дуже важливо."

"Вони почали називати себе козаками, що з тюркського означає вільна людина, незалежна від чітко визначеного місця в суспільстві."

"11 липня 1776 року обоз, через болота і хащі Вологодщини та Біломор'я, прибув до
Архангельська. Губернатор, переляканий звісткою про прибуття небезпечного злочинця, замінив московський конвой своїм, з губернської роти, сержантом і трьома солдатами."

"Ще на початку війни в кожному районі влада організовувала й залишала в тилу німців райкоми для створення партизанських загонів для боротьби з окупантами. Такий підпільний райком був залишений і в нашому місті."

"Під осінь того ж таки 1942 року усім євреям міста оповістили, що їх будуть перевозити в інше місце проживання. Для цього потрібно взяти з собою гроші, золото, дорогоцінні прикраси, мінімум одежі і їжі, усе скласти в міцну торбину, написати список вкладеного й покласти всередину, а зверху написати прізвище, бо на новому місці їх будуть роздавати хазяям. Збір усіх оповіщених буде на подвір'ї колишнього військового комісаріату…"

"Під час окупації населення України скоротилося на 13 мільйонів 614 тисяч чоловік. Адже багато сотень сіл було спалено разом з мешканцями, коли поліцаї з німцями заганяли людей в приміщення, зачиняли і спалювали живцем."

"Адже усе це робилося по вказівці Сталіна, який не міг пробачити українцям опору проти проведення масової колективізації, яка вилилась в штучний голод 1932 – 1933 років, тому чорна з косою продовжувала і в подальші десятиліття косити мільйони безвинних людей."

"Щоб якось захистити старшу доньку від каторжних робіт у Німеччині, батько вночі викопав у дворі велику яму, накрив її дошками, а зверху склав копицю сіна. Під час облав поліцаї нишпорять в хаті, і на городі, на горищі, і в льоху та коморі, а знайти схованку не можуть."

"Але за час окупації, яка продовжувалась 2 роки 2 місяці і 1 день, німці натворили багато бід."

Верхньодніпровськ

"Тарас Григорович Шевченко пообідав в корчмі села Литвинівки біля перевозу, потім оглянув місто Верхньодніпровськ і з поштової станції кіньми відправився битим шляхом, який від Києва проходив через наше місто до Катеринослава і далі до Олександрівська – Запоріжжя." - уривок з книги "Верньодніпровськ - моя колисанка"

Сайт міста Верхньодніпровськ - www.vdn.dp.ua